Місто Бобровиця є районним центром Бобровицького району Чернігівської області. Розташоване місто на березі річки Бистриця. Населення міста складало 11,9 тисяч мешканців станом на 01 січня 2005 р.

Про стародавнє походження Бобровиці свідчать залишки городища (XI – XIII століття). В XVI столітті Бобровиця - містечко Остерського староства Київського воєводства Речі Посполитої. У 1654 році було сотенним містечком Київського полку. У тому ж році в складі Лівобережної України воз'єднана з Росією. Бобровиця стала сотенним містечком кол. Київського полку. 1664 рік польські війська разом з татарами зруйнували і спалили Бобровицю. З 1782 року містечко стає волосним центром Козелецького повіту. У XVIII столітті діяла козацька школа. У 1807 році Кочубей побудував бобровицький Цукровий завод,, а в 1854 році робітники заводу виступили проти важких умов праці і спалили його. 1890 рік відкриття земської лікарні. Діяли три початкові школи (1863, 1896, 1910 роки), двокласне училище(1902р.), сільськогосподарське училище молодших агротехніків (1891р.), бібліотека (1897р.), лікарня (1915р.). У 1799 році побудована дерев'яна Михайлівська церква яка перебудована в 1831 році., Успенська церква збудована у 1893 році. У листопаді 1920 року Бобровиця стала центром Бобровицького повіту. З 1923 року – селище міського типу, центр Бобровицького району. У 1920 році діяв с.-г. технікум, відкрито дитячий будинок для сиріт. У 1927 році почали діяти цегельний завод та олійниця, згодом промкомбінат (1937р.), паровий млин. З 1958 року Бобровиця – місто. На території Бобровиці – кургани 2-1 тис. до н.е., городище ХІ – ХІІІ століття.

1972 року вийшов один з 26 томів видання «Історія міст і сіл України». Він був присвячений славній Чернігівщині.

У розділі «Бобровицький район» говориться: Площа району – 1,4 тис. квадратних кілометрів. Населення – 75,9 тис. чоловік; з них сільського населення – 62,5 тисяч. Бобровиця – місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на річці Бистриці, за 3 км від залізничної станції Бобровиця на лінії Ніжин-Київ. Відстань до обласного центру залізницею – 133 км, автошляхом – 105 км. Населення – 10 300 чоловік. Міській раді підпорядковані населені пункти Затишшя, Макарівка, Мирне, Травкине, Червоноармійське. Територія сучасного міста була заселена ще в стародавні часи, про що свідчать залишки двох городищ і поселення періоду Київської Русі. Назва міста походить від т.зв. бобровників, що жили тут десь з XIV до XVIII ст. Вони володіли бобровими гонами і мали своє самоуправління з правом обрання отамана. За походженням це були вільні люди, згодом – козаки. У разі потреби вони брали участь у військових походах. Кожен дорослий бобровник щороку мав здати старості, а пізніше – гетьману 10 бобрів і 20 видр. Коли кількість звірів зменшилася, натуральний податок іноді замінювався грішми. З середини XIV ст. українські землі захопила Литва, відтоді Бобровиця належала до Остерського староства. У 1482 році поселення було зруйноване татарськими ордами. Переважна більшість чоловіків загинула в бою, жінок вивезли в гареми та на ринки рабів. Тільки на початку XVI ст. поселення почало відроджуватися. За Люблінською унією 1569 року воно відійшло до шляхетської Польщі. У 1593 році польський король Сигізмунд III спеціальною грамотою передав Остерське староство, куди входила й Бобровиця, у володіння шляхтичу М.Ратомському. Бобровиця була прикордонним поселенням, і польські магнати не чинили великих утисків жителям, щоб не посилювати переселенського руху. Населення займалося хліборобством і скотарством, старості здавало овес і сіно. Жителі користувалися деякими привілеями – ловили рибу волоком, полювали на звірів, брали з дерев «непописаних» (незайнятих) бджіл, а «пописаними» ділилися пополам з господарем, косили траву, дерли лико. Новоосілі звільнялися від податків на три-шість років. З часом кількість пільг зменшувалася, а податки зростали. Це викликало незадоволення населення. Щоб запобігти селянським виступам, польський уряд у найбільших містах і селах Лівобережної України розміщував військові гарнізони. У Бобровиці гарнізон налічував 200 жовнірів. Коли 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти, активну участь у ній взяли жителі Бобровиці. Після Переяславської ради 1654 року населення прийняло присягу на вірність союзу з російським народом. Бобровиця стала сотенним містечком Київського полку. Згодом за царською грамотою була передана генеральному писарю І.Виговському. Навесні 1661 року польсько-шляхетські війська й татари вдерлися на Чернігівщину, зазнала нападу й Бобровиця. Все населення піднялося на боротьбу проти поневолювачів. Але сили були нерівні. Загарбники зруйнували містечко, а його захисники загинули в бою. Однак невдовзі Бобровиця почала відроджуватися. Відомо, що 1666 року в ній сплачували податки 160 чоловік, які мешкали в 155 дворах. Жителі здавали щороку близько 700 пудів хліба та 27 крб. грішми. На той час це був високий податок. Серед козаків виділилася заможна верхівка, якій належали водяні млини на річці Бистриці. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст., хоча Бобровиця й називалася вільновійськовим поселенням, більша частина селян була закріпачена. У містечку були розвинуті ремесла: шевське, шкіряне, гончарне, кравецьке, столярне. На околицях виникло кілька невеличких селітроварень. Двічі на тиждень відбувалися базари, двічі на рік – ярмарки. На осінньому ярмарку купці закуповували ремісничі вироби, сільськогосподарські продукти і вивозили їх у Росію та Білорусію. Створилася група купців, які скуповували товари оптом. З Бобровиці вивозили хутро, шкіряні вироби, полотно, віск, горілку, олію. На цей час припадає і розвиток чумацтва, яким займалися заможні козаки, міщани, зрідка селяни. Вони провозили з Причорномор'я рибу, сіль, вироби із заліза, сукна. Розвиток промислів і торгівлі зумовив зростання населення. У 1784 році в містечку налічувалося 4761 житель, з них закріпачених 248 ревізьких душ. Кріпаки відбували панщину 3 дні на тиждень, працювали на селітрованих та на важких земляних роботах. Крім того, вони лагодили греблі, шляхи тощо. Після ліквідації автономного устрою на Лівобережній Україні в 1782 році Бобровиця ввійшла до Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року стала волосним центром Козелецького повіту Малоросійської губернії, з 1802 року – Чернігівської. Кращі землі, ліси та луки на початку XIX ст. захопили поміщики Кочубея та Катериничі. Щоб збільшити свої прибутки, поміщик Кочубей у 1807 році побудував цукровий завод. Переважну більшість своїх земельних угідь він відвів під цукрові буряки. 1825 року на заводі були добудовані цехи виробництва рафінаду. 1846 року річний прибуток заводу становив 3 тис. крб. Лише чорноробів тут налічувалося 118 чоловік. Працювали переважно кріпаки, хоч було багато й вільнонайманих робітників. Робочий день тривав 12 – 14 годин. Низька платня й жахливі житлові умови часто призводили до сутичок з адміністрацією. У 1854 році на заводі спалахнуло повстання, під час якого він був повністю спалений. Війська, які викликав поміщик, вчинили жорстоку розправу над робітниками. Усіх учасників виступу, особливо кріпаків, били канчуками. Багатьох кинули до в'язниці. Завод був так зруйнований, що більше не відбудовувався. Поганий обробіток селянських земель, недостатньо добрив були основною причиною частих неврожаїв, голоду, що призводило до поширення пошестей, падежу худоби, розорення найбіднішого прошарку населення. Особливо неврожайним був 1839 рік. Місцеві власті, щоб запобігти повному вимиранню населення від голоду, звернулися до чернігівського губернатора по допомогу. Збереглися списки 800 жителів міста, які потребували негайної допомоги. Проте невідомо, чи була вона надана. Під час другої подорожі на Україну Т.Г.Шевченко влітку 1846 року побував у маєтках Катеринича в Бобровиці та Марківцях, написав кілька портретів членів його родини. Тоді ж він виконав аквареллю портрет О.А.Афендик, матері Катеринича. Реформа 1861 року не внесла істотних змін в економічне становище селян. Якщо до реформи 58 кріпаків В.А.Кочубея користувалися 108 десятинами землі, переважно придатної для хліборобства, то після скасування кріпацтва вони одержали лише 77 десятин. Це були, головним чином, напівзаливні землі, солонці або піски. Сума викупних платежів становила 3424 крб. 50 коп., селяни мали щорічно сплачувати 205 крб. 47 коп. Більшості це було не під силу. До того ж, поміщики позбавили їх права користуватися лісами й пасовищами. У післяреформений період прискорився процес розорення й зубожіння селян. Колишні кріпаки, одержавши мізерні клапті землі, мусили йти в кабалу до того ж поміщика чи куркуля або шукати заробітку в промислових центрах. Багато бобровицьких селян працювало на будівництві залізниці Курськ-Київ. Будівництво було завершено 1865 року. Того ж року стала до ладу залізнична станція Бобровиця, що сприяло розвитку торгівлі й розширенню зв'язків з промисловими центрами. Щороку в містечку відбувалося вже 4 ярмарки. Почали швидше розвиватися ремесла. У поміщицьких господарствах появляються сільськогосподарські машини. 1897 року поміщик Катеринич з участю кількох пайовиків побудував цукровий завод, який виробляв за сезон понад 800 пудів цукру і давав власникам до 4 тис. крб. прибутку. У 1897 році в Бобровиці налічується 960 дворів і 5384 жителі. Цукровий завод і дрібні кустарні підприємства не могли забезпечити всіх роботою. Багато безземельних та малоземельних селян і дрібних ремісників, що розорилися, мусили йти в найми до багатіїв або на відхожі промисли. У поміщицьких економіях і в куркулів селяни жали за 9 або 10 сніп, молотили за 11 – 12 мірку. Тяжким було становище й робітників цукрозаводу, особливо сезонних. Працювали вони по 13 – 14 годин, жили в бараках, спали на соломі або на дощаних нарах. Все це породжувало невдоволення існуючим ладом, що особливо виявилося під час революції 1905 – 1907 рр. Селяни почали ділити поміщицьку землю і майно. Робітники цукрового заводу запровадили 8-годинний робочий день, обрали робітничий комітет, який контролював діяльність адміністрації. У січні 1906 року в містечку сталася сутичка робітників з поліцією. Робітники й селяни готували спільний виступ проти поміщиків, але здійснити його не вдалося, бо для придумування можливих заворушень на станцію Бобровиця був присланий загін солдатів»… В аскетично беземоційних рядках, бо ж писалося з позицій класовості та комуністичної партійності, і не про Москву чи Ленінград, а про «рядове» місто й район, поставали лише окремі реалії розвитку Бобровиччини. Але й за цих умов віддзеркалювались відблиски чуда, бо за Бобровиччиною бачилась Чернігівщина, за нею – вся Україна як органічна частина історії всесвіту. Саме так: України і Всесвіту. А це означає: вселюдської цивілізації і культури.

Автор: Кононенко Петро доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації «Україна і світове українство», директор НДІУ

Повна версія статті тут http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=830