ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квитне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

21 (8) березня 1918 р. Джерело: http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=tychina&page=tychin73

---

Народився Павло Григорович Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891 року в селі Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка (він же — учитель у «школі грамоти»). Вчився Павло спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух), згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з славним земляком-чернігівцем — М.М.Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.

Друкуватися П.Тичина почав у 1912 році, перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918 роком (фактично вийшла весною 1919-го).

Після семінарії П.Тичина вчився в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919 року — «На майдані», «Як упав же він з коня…» та інші, — а потім і вся збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі імені Т.Г.Шевченка, політкомісаром якого був О.Довженко.

В 1923 році П.Г.Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927 року він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, в якому автор «Матері» писав, що знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.

Активна громадська і державна діяльність П.Тичини, набуває широкого розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938 року і до кінця життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Академік АН УРСР (з 1929 року), він у передвоєнні та в перші воєнні роки працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948 рік — міністром освіти Радянської України.

В часи Другої світової війни П.Тичина був прийнятий до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києві.

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pоками, і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з'являються 1912 року в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.

Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм…» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я…», «Розкажи, розкажи мені, поле…», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу…», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий…», «Як не горю, я не живу…», «Дух народів горить…»).

«Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю. Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 році. Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).

Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934 року виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни». Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941 року) та «Сталь і ніжність» (1941).

Повну версію читати тут: http://tychyna.krok.com.ua/pro.html

Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини в Києві http://tychyna.krok.com.ua/muzej.html

Біографія http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1624 http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=321

Твори http://poetry.uazone.net/tychina/ http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=68

Пам'ятник видатному Українському поетові П.Тичині у с.Піски.

На ділянці у Пісках, де стояла оселя Тичини, у 1967 році, після смерті поета, почали будувати музей. Хата, в якій народився поет, не збереглася. Її, як і все село, спалили німецькі солдати 28 грудня 1942 року. У цю ніч гітлерівці спалили і розстріляли 840 пісківчан, у тому числі племінницю Павла Григоровича Ольгу з двома дітьми. Це була помста фашистів за вбитого у лісі офіцера. Місцеві партизани вкрали його мотоцикл. Тоді німці від місця вбивства відрахували відстань до найближчого села. Вийшло так, що це були Піски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили під церкву. Партизани не призналися, що це їхніх рук справа. На ранок села не стало.

У музеї, який офіційно відкрили 9 травня 1972 року, у центрі екс­позиції розмістили тему війни та історію створення колгоспу. Лише збоку в маленькій кімнатці, яку зараз працівники облаштували під скромний офіс, стояло кілька стендів із фотокартками поета та шафа з книгами Тичини.

Тичина без музею

---

Россия очень рано начала работы над созданием автоматических винтовок, не уступая в этом ведущим военно-промышленным державам того времени. Изыскания велись Я. У. Рощепеем, П. Н. Фроловым, Ф. В. Токаревым, В. А. Дегтяревым и другими энтузиастами – изобретателями. Все работы велись на голом энтузиазме авторов, без финансовой, теоретической и организационной поддержки государства. Я. У. Рощепея вынудили подписать декларацию о том, что увенчайся его работы успехом, он “удовлетворится разовой премией и впредь не будет претендовать ни на что”. Так что не удивительно, что ни один из этих самородков (Токарев и Дегтярев – известные оружейники будущего) не смогли довести свои образцы хотя бы до войсковых испытаний. Это удалось только В. Г. Федорову. Русский оружейник В.Г.Федоров начал работы над переделкой магазинной винтовки образца 1891г. в автоматическую с 1905 года. Для помощи Федорову начальник Ружейного полигона офицерской стрелковой школы Н. М. Филатов назначил слесаря В. А. Дегтярева. Переделка магазинной винтовки в автоматическую была признана нецелесообразной и в 1906 году был готов принципиально новый проект, отличавшийся простотой и целесообразностью (54 детали вместо 74 у Браунинга). Винтовка оригинальной конструкции под штатный патрон успешно прошла все войсковые испытания в 1909-1912 годах. Испытания были жестоки: оружие оставляли на сутки под дождем, в разобранном виде опускали в пруд, возили на телеге по пыльной дороге и после этого проверяли стрельбой. За эту винтовку Федоров был удостоен большой Михайловской премии (Золотой медали), выдававшейся раз в 5 лет (Этой премии был удостоен и С. И. Мосин). Сестрорецкому заводу было заказано 150 штук новых винтовок.

Повну версію читати тут: http://armor.kiev.ua/Tanks/BeforeWWII/MS1/fedorov/index.html

---

Віру Іванівну Ульянченко називають то нянькою Президента, то «козир-бабою», підкреслюючи, що без неї глава держави не знайде ні олівців, ні своїх фінансових інтересів в численних пропозиціях лобістів. Насправді цей «дзвінкоголосий птах зрілості» досить небезпечний персонаж в оточенні Віктора Ющенка. Через нього таємні сепаратні переговори з лідером нації ведуть і колишній патрон чоловіка Віри Іванівни соціаліст Мороз, і навіть опальний «отруйник» Ігор Смєшко. Так хто ж вона така, всесильна Віра Іванівна? ОФІЦІЙНА БІОГРАФІЯ Віра Ульянченко народилася в 1958 році в селі Озеряни Чернігівської області. У 1980 році закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка, філологічний факультет. У 1980-1981 роках — викладач української мови і літератури в МПТУ №4 м. Києва. З 1981 по 1987 роки — комсомольська робота в Радянському райкомі ЛКСМУ і Київському міськкомі ЛКСМУ. 1987-1990 роки — депутат райради, заступник голови райвиконкому Ради народних депутатів міста Києва. 1990-1991 роки — інструктор ідеологічного відділу Радянського райкому КПУ міста Києва. 1991-1992 роки — редактор редакційно-видавничого відділу секретаріату Верховної Ради УРСР. 1992-1993 роки — керівник служби першого віце-прем’єр-міністра України Валентина Симоненка, що пізніше став головою Рахункової палати. 1993 рік — помічник радника Президента України Леоніда Кравчука з питань науки. 1993-1994 роки — генеральний представник акціонерної судноплавної компанії «Бласко» в м. Києві. 1999-2000 роки — начальник управління з організаційних і кадрових питань «Укрсоюзсервісу». 2000-2001 роки — помічник прем’єр-міністра України Віктора Ющенка. З 2002 по 2005 рік — завідувачка секретаріатом депутатської фракції «Наша Україна» у ВР. З 2005 року — народний депутат, позаштатний радник Президента України. Пролобійовані нею кандидатури: голова Миколаївської облдержадміністрації Олександр Садиков, голова «Нафтогазу України» Олексій Івченко, голова Держагентства України з інвестицій та інновацій Віктор Івченко (чоловік) та інші. Подруги: Катерина Ющенко. Участь в комерційних структурах: ТОВ «СВ-холдинг — Одеса» Проживає на вулиці Шовковичній поблизу Секретаріату Президента

Повну версію читати тут: http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=456 http://www.kyiv-obl.gov.ua/Docs/Vira%20Ivanivna%20Ulyanchenko_19_02_2008.doc http://www.rudenko.kiev.ua/persons/ulyanchenko

---

Кабинет довольно просторный и… аскетичный. Лишь небольшие детали - фотографии, зеленые растения в горшках, сувениры - делают его уютным и обжитым. Вера Ивановна, поймав наш любопытный взгляд на большой фотографии Виктора Ющенко, начала рассказывать о том, как она к ней попала. А потом поведала и о других милых ее сердцу вещах, живущих в ее кабинете. http://www.kiev.kp.ru/daily/220108/16642/

---

Главный талант Веры Ульянченко – коммуникативно-организаторский. Обладая удивительной способностью налаживать человеческие контакты длиной в жизнь, причем вне зависимости от чьего бы то ни было социального положения и политической принадлежности, она умеет быть полезной и незаменимой. «Скажете копать - будем копать, скажете не копать - не будем копать», - сказала она Ющенко в ответ на слухи о ее возможном назначении губернатором в Черниговскую, а потом в Сумскую область… http://ukraina.stratagema.org/interview.php?nws=fn00p4573473266

---

---

За розповідями Миколи Рудьковського, прибираючи сніг на вулицях Відня, він заробив перші сто доларів у Австрії, куди поїхав на початку 1990–х років після невдалих спроб закінчити вуз в Україні. Рудьковський тоді точно не думав, що через п’ятнадцять років буде міністром транспорту в Україні – він шукав іншу роботу, і незабаром перейшов працювати у нічну зміну до хлібопекарні у тому ж Відні. Там, за його словами, він заробив першу тисячу доларів.

Рудьковський також паралельно поступив до віденського економічного університету, який так і не закінчив.

Можливо, якби він тоді довчився, не було би нинішніх неприємностей навколо його освіти – всім на заздрість він би показував диплом з австрійською гербовою печаткою. Але Рудьковський повернувся до України, потрапив у оточення Леоніда Кучми і перейшов працювати до його адміністрації.

Повну версію читати тут: http://www.pravda.com.ua/news/2007/3/14/55710.htm

---

Життєвим умовам Рудьковського позаздрять Шредер, Блер та інші постаті всесвітнього лівого руху. Свого часу, після дефіле Рудьковського за кермом «Астон-Мартіна», в Соцпартії вже намагалися порушити питання про невідповідність його стилю життя соціалістичним ідеалам. Зараз історія може отримати продовження.

Отже, Микола Рудьковський мешкає у котеджному містечку «Золоті ворота» за Конча-Заспою, що по Старообухівській трасі.

За свідченнями мешканців містечка, Рудьковський переїхав до «Золотих воріт» у 2005-2006 роках.

Повну версію читати тут: http://www.pravda.com.ua/news/2007/7/13/61488.htm

---

---

Яковишин Леонід Григорович, к.ек.н.; Т-во «Земля і воля», директор.

Н. 19.05.1939 (м.Козятин, Вінн. обл.) в сім'ї службовця; укр.; одружений; має 2 дітей.

Осв.: Уманський с.-г. ін-т (1956-61), вчений-агроном; канд. дис. «Інтенсифікація виробництва картоплі та основні шляхи підвищення її економічної ефективності (за матеріалами Чернігівської області)» (Харків. с.-г. ін-т, 02.1984).

04.2002 - канд. в нар. деп. України, виб. окр. №198, Черкас. обл., висун. Вибор. блоком політичних партій «Єдність». За 1.14%, 10 з 13 прет. На час виборів: голова правління ЗАТ «Корпорація «АгроЛан» (м.Київ), б/п.

Нар. деп. України 12(1) склик. з 03.1990 (2-й тур) до 04.1994, Козелецький виб. окр. №444, Черніг. обл. Гол. підком-ту з питань переселення Комісії з питань Чорнобильської катастрофи. Ґрупи «Аграрники», «Рада». На час виборів: Бобровицький радгосп-техн-м, дир., чл. КПРС. 1-й тур: з'яв. 95.4%, за 29.0%. 2-й тур: з'яв. 92.9%, за 58.8%. 3 суперн., (осн. - Немець Г.Т., Козелецький РК КПУ, 1-й секр., 1-й тур - 34.9%, 2-й тур - 36.0%). 03.1994 - канд. у нар. деп. України, Тальнівський виб. окр. №426, Черкас. обл., висун. тр. кол. 1-й тур: 18.21%. З 1961 - ст. агроном, дослідно-показ. радгосп «Мирогощанський» Дубнівського р-ну Рівн. обл. З 1962 - ст. агроном-інспектор, Дубнівське територ. колгоспно-радгосп. упр. З 1964 - ст. агроном, Рівн. упр. хлібопродуктів. З 1965 - агроном, Рівн. упр. с. г. З 1966 - нач., Костопільське р-не упр. с. г. Рівн. обл. З 1970 - дир., Бобровицький радгосп-тех-м. З 04.1994 - радник в.о. Прем'єр-міністра України Ю.Звягільського, 07.1994-06.95 - радник Прем'єр-міністра України В.Масола. Орден «Знак Пошани». Герой України (з врученням ордена Держави, 22.08.2004).

Джерело: http://dovidka.com.ua/fcontent.php?pacode=327&topic=57781 http://www.rada.gov.ua/zakon/new/DEPUTAT1/444.htm

---

Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 — 29 грудня 1724) — наказний гетьман України (1722—1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур як мученик за Україну.

Читати повністю

---

Золото Полуботка ніхто і не шукав!

Павло Леонтійович Полуботок (1660-1724), був сином переяславського полковника. Козак. Отримав гарну освіту. Зробив блискучу для того часу кар'єру. В певний момент посварився з Мазепою і підтримав Петра 1. Отримав кілька сіл, містечко Любеч, землю. Мав гарні статки. В його колекції були унікальні реліквії. Історики згадують ікони, картини, зброю, посуд, ювелірні прикраси… Полуботок був одним з найбагатших лідерів того часу.

Отримавши владу, почав хитру дипломатичну гру з російським царем, намагаючись зберегти Гетьманат і отримати для України максимальну державну автономію. На жаль, програв… Росіянам вже набридли інтриги тогочасних МАЛОРОСЕЙСЬКИХ князьків, які дбали, перш за все, про свої кишені. Полуботок був викликаний до царя, де був заарештований і кинутий до каземату Трубецького бастіону. Пройшов жахливі тортури і не видав жодної своєї таємниці тогочасним «слідчим». Нічого не сказав! Там і помер. Розлючений Петро послав у Гетьманські володіння спеціальну комісію, яка все переривши, нічого не знайшла. Великі скарби Полуботка зникли.

Незадовго до смерті, Полуботок, передбачаючи події, зумів переправити до Англії значну частину коштів золотом. Вигідно розмістив під відсотки. Написав чіткі інструкції. Заповіт.

Іншу частину скарбів обачливий Гетьман заховав у надійних місцях. Дослідники впевнено називають Глухів. Фігурує Любеч.

Як не дивно, ніяких професійних архівних, документальних, археологічних пошуків скарбів Полуботка ніхто не спромігся організувати. Чому? Адже є що шукати, і головне, приблизно зрозуміло, де. Чи не настав час зібрати фахову групу істориків, археологів і пройтися місцями бойової слави Гетьмана? І почати з архівів…

Американське козацтво і редакцію міжнародної газети «SecondUSA”, дуже зацікавила м*яко кажучи, дивнувата історія, з пошуками українських грошей у Великобританії. Як виявилося, хвилювала та давня легенда і радянських небожителів. Дозволимо розлогу цитату з «Комерсанту», зняту з українського форуму в Англії.

«Попри поширене уявлення про “золото Полуботка” як про суспільний міф, скарб існує насправді. Щоправда, сьогодні вже ніхто – ні Україна, ні людина, яка достовірно змогла б довести свою причетність до роду Полуботків – не отримає жодної копійки. У липні 1986 року в Лондоні міністр іноземних справ СРСР Едуард Шеварднадзе поставив останню крапку у цій справі.

У центрі уваги українського суспільства гетьман Павло Полуботок опинився у 1990 році з подачі відомого поета Володимира Цибулька. Під час однієї з частих тоді зустрічей української інтелігенції у київському Будинку вчителя Цибулько з трибуни розповів про 200 тисяч золотих червінців, які Полуботок на початку XVIII ст. залишив в одному з англійських банків під відсотки.

Слова Цибулька знайшли вдячних слухачів. Україна готувалася до незалежності, у газетах з’явилася довідка експертів “Дойче-банку”, згідно з якою Україна мала найкращі стартові умови для незалежності серед 15 республік СРСР. А тут ще й інформація про те, що кожному з 52 млн. мешканців України може припасти по 38 кілограмів золота – якщо Україні вдасться повернути скарб Полуботка на Батьківщину.

Сам Володимир Цибулько через багато років зізнався, що “золото Полуботка”, як, зрештою, і довідка експертів “Дойче-банку”, були радше вдалими агітаційними кроками, ніж об’єктивною реальністю.

Однак на початку 90-х тема Полуботка не сходила з газетних шпальт. Народні депутати Володимир Яворівський і Роман Іваничук закликали добитися від Великобританії повернення національного багатства. Була навіть створена спеціальна комісія на чолі з академіком П. Троньком, яка відвідала Лондон. Але британці ввічливо відповіли, що ніяких грошей Полуботка у них немає.

Представники Bank of England, куди зверталися українці, не розповіли всієї правди, хоча й могли б. Річ у тому, що Україна в принципі не може претендувати на золото гетьмана, оскільки Радянський Союз ще у 1986 році відмовився від будь-яких фінансових претензій до Великобританії. Радянські лідери, на відміну від пересічних українців, добре знали про існування скарбу Полуботка, тож, відмовляючись від такої величезної суми, повинні були мати для цього дуже вагомі причини.

Як полювали за скарбами гетьмана

Комуністи почали вести переговори з Великобританією про повернення вкладу Полуботка ще у 30-х роках. Але сума вкладу була настільки гігантською, що виплата цих грошей поставила б Великобританію на грань банкрутства, а відмова сплачувати їх завдала б непоправного удару по репутації країни як надійного фінансового центру. Англійці намагалися залагодити справу таким чином, щоби вона не отримала широкого розголосу. З радянського боку в переговорах брав участь один із найстаріших членів партійного керівництва СРСР – Анастас Мікоян. Переговори були секретними, будь-які подробиці невідомі досі. Відомо лише, що до початку Другої світової війни СРСР не отримав від Великобританії ніяких грошей.

Натомість величезну послугу СРСР гроші Павла Полуботка зробили після завершення війни. Великобританія, як відомо, була союзником СРСР і надавала значну військову допомогу – йдеться про поставки військової техніки на сотні мільйонів фунтів стерлінгів. Саме грішми Полуботка і заплатив СРСР за ці поставки.

Текст угоди, яку підписали 27 грудня 1947 року Мікоян і англійський посол в СРСР Петерсон, був і справді фантастичним. Саме тому, напевно, знайти сьогодні якісь згадки про нього в радянських виданнях неможливо. Хоча сам Анастас Мікоян, за словами його сина Степана, вважав підписання цього договору головним досягненням свого життя.

Поступки британців

Уряд Великобританії відмовився “за деякими винятками від своїх претензій до Радянського Союзу в зв’язку з постачанням і послугами за час Другої світової війни”. За іншими радянськими боргами встановлювалися надзвичайно низькі ставки – 0,5% річних, а для виплат як за ними, так і за позиками, які ще не були надані, встановлювалася відстрочка погашення 15 років. Натомість Великобританія отримувала 750 тис. тонн кормового зерна, але не безкоштовно, а за цінами, “які сторони узгодили”. Існував ще й секретний додаток до договору, але зміст його також досі невідомий.

Наприкінці 50-х років англійці почали виявляти неспокій з приводу пробачених військових боргів і наполягати на укладенні нової угоди, яка б анулювала всі британські і радянські взаємні фінансові претензії, причому як державні, так і з боку приватних осіб.

Цілком можливо, що пропозиція англійців була безпосередньо пов’язана з новим спалахом інтересу до справи про спадщину гетьмана. Тоді про Полуботка була опублікована невелика замітка в “Известиях”. Перспектива судового позову навряд чи могла залишити британських фінансистів байдужими.

Прем’єр-міністр Великобританії Гарольд Вільсон кілька разів спеціально приїжджав до СРСР і під час зустрічей із Мікояном намагався зрушити це питання з мертвої точки. Англійці були навіть згодні пробачити СРСР царські борги. Але до 1968 року все залишалося, як і раніше. Лише 5 січня 1968 року була укладена міжурядова угода “Про врегулювання взаємних фінансових і майнових претензій”. Уряди домовилися не пред’являти один одному претензій ні від свого імені, ні від імені своїх юридичних і фізичних осіб. Але представники СРСР наполягли, щоби в угоду було внесене тимчасове обмеження: угода торкалася тільки претензій, що виникли після 1 січня 1939 року. Вочевидь, радянські лідери розраховували у майбутньому ще раз “подоїти” британців, шантажуючи їх Полуботком.

Великобританії знадобилося ще 18 років дипломатичних зусиль, щоб укласти другий договір про взаємну відмову від претензій, що виникли до 1939 року. Відповідний документ був підписаний під час візиту міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе в Лондон у липні 1986 року.

Спадкоємці гетьмана

Гроші Полуботка продовжують живити британську економіку й сьогодні. Шанси отримати їх – хоча б у далекій перспективі – практично нульові. Зважаючи на те, що Росія визнала себе правонаступником СРСР, Україна могла б пред’явити їй фінансові претензії. Але навряд чи це дасть результат, особливо якщо зважати на безуспішні намагання України повернути вклади українських громадян у колишньому “Ощадбанку” СРСР, а це набагато менші суми. Найбільша проблема – у тому, що отримати спадщину гетьмана згідно з договором, укладеним 281 рік тому, може лише людина, яка зможе документально довести, що є прямим нащадком Полуботка. СРСР не знайшов такої людини. Немає її і сьогодні…

За матеріалами видавничого дому “КоммерсантЪ” http://www.ukrcenter.com/forum/message.asp?message_id=1015&page=1

Виходить, що радянські мудреці щось таке знали, мали на руках документи, і змогли досить успішно шантажувати англійців. Може варто покопатися в московських архівах? Адже сліди тих переговорів і торгів, повинні залишитися як в Росії, так і в Лондоні. Хто знайде?

-У цій справі чимало дивних таємниць і документальних провалів, - говорить отаман Американських козаків Сергій Цапенко, - Особливо в частині наївного звернення напівофіційних представників тодішньої української влади, до не зрозумілих до кінця, представників не то англійської влади, не то банківського бізнесу… Гляньте на прізвища переговірників! Поезія! Публіцистика! А де професіонали? Де досвідчені юристи-міжнародники, детективи, спецслужби? В Україні і нині майже нема людей, спроможних на сучасному рівні, вести рівноправні переговори з таких делікатних питань! Що говорити про ТІ роки! Тому, ознайомившись з деякими документами і свідченнями, які досить випадково потрапили у наші руки, ми зрозуміли, що українців просто обманули! Англія не воювала на своїй території. Не пережила окупації. Отже, знайти документальні сліди у такій справі, та ще й з ТАКОЮ гігантською сумою грошей дуже просто! Що ми і постараємося зробити. Офіційно заявляю, що ми маємо справу зі змовою групи міжнародних банківських кіл проти України. Нині розпочалося розслідування. У цій історії можливий новий, дуже несподіваний і сенсаційний поворот.

Як нам стало відомо, група високопрофесійних представників Служби безпеки Американського козацтва, що мають багатий досвід реальних бойових дій і міжнародних розслідувань, вилетіла до Європи. Лондон не є головним містом розшуків… До операції долучилися і кореспонденти міжнародної американо-української газети «SecondUSA», козацького журналу «Нова Січ».

Вже дуже скоро ми отримаємо першу інформацію для преси. На жаль, очікувати миттєвий результат не варто. Пройшло багато років. І виходить, що золото Полуботка ніхто і не шукав!!! Але, вже зараз стало відомо, що довелося думати про підвищені заходи безпеки… Є люди, яким дуже не подобаються подібні розслідування…

І ми розуміємо, чому… От тільки, кому?

Віктор Тригуб, шеф київського бюро газети «SecondUSA», редактор козацького журналу «Нова Січ»

Джерело: www.museum-ukraine.org.ua

---

Повернемо золото Полуботка!!!

---

ДОВІДКА

Перші документальні свідчення про існування скарбу Полуботка з’явилися на початку XX століття. У 1907 році історик-архівіст Олександр Рубець опублікував у Петербурзі статтю про те, що він виявив запис розповіді англійського шкіпера, який перевозив у 1720 році з Архангельська до Лондона двох молодих українців. Пасажири, за словами шкіпера, завантажили на судно кілька дуже важких бочечок.

Після прибуття в Лондон вони попросили шкіпера провести їх до контори Ост-Індської компанії. У бочках виявилося 200 тисяч золотих червінців, а один з українців, що представився сином Павла Полуботка Андрієм, залишив їх в Ост-Індській компанії на зберігання. Внесок був прийнятий на таких умовах: 4% річних із нарахуванням відсотків на відсотки, на нього не поширювалися правила конфіскації за давністю вкладу, а отримати внесок міг або сам Павло Полуботок, або його спадкоємці, або особи, ними призначені.

Ажіотаж після цієї публікації спалахнув небувалий. З’явилися сотні претендентів на спадок гетьмана. У 1909 році навіть відбувся з’їзд нащадків Полуботка, де зібралося близько ста осіб. Вони підрахували, що за минулі роки вартість скарбу збільшилася більше ніж у тисячу разів і на кожного з них тепер припадало би по мільйону фунтів стерлінгів – сума майже неймовірна, як на ті часи.

Для забезпечення юридичного боку справи нащадки гетьмана найняли найвідомішого київського адвоката Кулябка-Корецького й у складчину оплатили його послуги. Однак поїздка Кулябка-Корецького у Лондон виявилася безрезультатною. Ост-Індська компанія була ліквідована в 1858 році. Тож ні отримати підтверджень того, що в ній знаходилися золоті червінці Павла Полуботка, ні дізнатися, куди були передані внески, за якими дотепер ніхто не зголошувався, адвокату не вдалося.

Наступний етап пошуків датується 1922 роком, коли в українське посольство у Відні звернувся чоловік, який приїхав із Бразилії і назвався Остапом Полуботком – прямим нащадком одного із синів гетьмана. Він показав послові Юрієві Коцюбинському фотокопію документа про внесок Полуботка, оригінал якого він зберігав у надійному місці, і запропонував операцію: український уряд візьме на себе переговори з Британією і отримання грошей, а він за передачу оригіналу документа отримає один відсоток від цієї суми. Коцюбинський зв’язався з британцями і на переговори прибув полковник Роберт Мітчелл із “Бенк оф Інгланд”, який заявив, що спочатку йому треба пересвідчитися в автентичності документів. Але навіть якщо вони виявляться справжніми, це не означає, що спадщина буде передана уряду України. По-перше, цей уряд не визнаний Великобританією. А по-друге, сума з відсотками, що накопичилися, занадто велика для того, щоб говорити про її передачу. Мова може йти лише про яку-небудь полюбовну операцію.

Однак через кілька місяців після цієї розмови Україна входить до складу СРСР і подальші переговори припиняються.

Джерело

---

ДЕТЕКТИВ З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЗОЛОТОМ НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ СКАРБ З АНГЛІЙСЬКИХ ПЕЧЕР АЛІ-БАБИ

---